«Кожна ніч зараз як лотерея». Луганський щоденник

Як ми живемо? Як у грі "Мафія", коли мирні громадяни заплющують очі, а вночі прокидається мафія, щоб когось убити.

Уночі мама будить мене. Чи я вже не спала? "Спиш? Стріляють!" Будинок підстрибує. Сон зникає.

У цих уривках напівсну думки найрізноманітніші: від «якщо прилетить, а я в трусах» до — витримають шибки чи ні.

Влучань зараз дуже багато. Те, що за містом, ми навіть не обговорюємо — говоримо про те, що було в межах міста. Часто про місце влучання повідомляють уже вдень, ніби знімаючи чи піднімаючи завісу таємниці. Неохоче пишуть про загиблих. Ми скупо говоримо на роботі про все. Не спали. Чули. Бачили заграву. Було страшно. Хтось провів ніч у коридорі й зранку втомлений і хворий після безсонної ночі.

Кожна ніч зараз як лотерея. Мама намагається зрозуміти логіку в тому, куди прилітає, — вузли зв'язку, підприємства, заводи. Я логіки не бачу, але охоче погоджуюся з мамою. Фраза "Ходимо під богом" набула якогось дуже зрозумілого й практичного значення.

Запитала про таке наведення на ціль знайомого в Україні.

– А ви в курсі, що сьогодні росіяни атакували перон на вокзалі в Дніпрі — 14 загиблих? А до цього дві маршрутки в Краматорську – 30 убитих?

- Ні, у нас про це не пишуть…

Після того як влучили у вишку, зникла будь-яка можливість викликати "швидку" й додзвонитися на міський телефон. І це теж нові реалії життя зараз. У когось кілька днів немає Інтернету після прильотів поблизу. У всіх без винятку стрибки напруги й відключення світла. Світло можуть вимкнути вдень, на весь день, світло може зникнути на роботі, а ввечері може ледь мерехтіти при вкрай низькій напрузі. Ми всі так чи інакше переживаємо наслідки прильотів. Зі здивуванням розуміємо, що це не може не стосуватися нас.

На вахті охоронець пошепки скаржився прибиральниці — купив у "Стройцентрі" матеріали, доставити їх не встигли — магазин згорів. Тепер треба йти писати заяву на компенсацію, це зайвий клопіт.

Ми взагалі живемо зараз в еру клопотів. Поки людина жива й хоче жити, вона нескінченно клопочеться про щось. Поспішає здати якісь особисті нормативи. Це бадьорить, тримає в тонусі, не дає завмирати ні на мить.

Якщо уявити, що хтось зі знайомих вирішить зараз повернутися й стати громадянином РФ, — йому не доведеться добами стояти в чергах, добами намагатися поставити в паспорт прописку, потім серед ночі дзвонити в МФЦ, щоб записатися на прийом. І навіть я зараз, коли пишу це, слабко вірю, що ми пройшли цей шлях — паспорт ЛНР, паспорт РФ, права й номерні знаки ЛНР, а потім РФ. Гроші, зв'язки, знайомства, години в чергах, спроби знайти "бігунків", хто продасть місце в черзі. Цікаво, якщо підсумувати цей витрачений час, скільки на все пішло годин/днів/тижнів одного людського життя?

До речі, українські паспорти майже всі зберігають. У багатьох три паспорти одразу: РФ, України та ЛНР.

Начебто стріляють, а паралельно з цим будують будинки, демонтують старі трамвайні рейки, прокладають дороги, продають віртуальні квартири в ще не збудованих будинках. Якщо довго не був у якійсь частині міста, бачиш новобудови, що ростуть як гриби там, де дуже довго нічого не було. Будинки будують на будь-яких порожніх клаптиках землі, ніби наше місто хтось побачив у якомусь зовсім іншому розрізі – квадратів, придатних під забудову, придатних для інвестицій і заробітку.

Концертні агенції, ліки, бензин, одяг, продукти — ми стали новим ринком збуту. Хто сміливіший, почав везти сюди театральні трупи, відкривати барбершопи, підприємливо пропонувати нам те, від чого ми відвикли. Тільки на все, що привозять сюди, з'явилася націнка. Як плата, мито за життя тут. Націнка за життя саме в цьому регіоні.

Будь-який водій знає, що заправлятися вигідно за межами Республіки — це дешевше. Усі, хто виїжджає, купують усе — від прального порошку до побутової техніки — в найближчих російських магазинах.

Ознака доброго тону — виїжджати за покупками до Росії. Сказати між іншим, що по ноутбук чи фарш їздиш у Каменськ чи російський Донецьк. Так можуть не всі. І поки ти переплачуєш тут, хтось, порівнявши ціни, економить і своє дозвілля проводить не в театрах, а в таких от шоп-турах. І везе з них буквально все – мийні засоби, каву, м'ясо, мед.

Взагалі, жити тут — це тільки про жити. Дозвілля, відпустку, лікування, покупки заведено організовувати за межами Республіки. Республіка ніби тільки для життя й роботи, а часто навіть просто для життя. А от для концертів, відпустки й променаду є безкрая Росія.

Як ми? Дуже по-різному. Пенсія моєї мами 16 100. Це майже мінімальна пенсія. Жити на ці гроші нереально й неможливо. Нереально харчуватися, одягатися, лікуватися, відкладати. І про цей рівень життя сказати "нормально" ніяк не можна. Можливо, коли, виходячи з чогось, призначали саме таку суму, міркували, що пенсіонерові вже нічого не потрібно? Або що за кожним старим мають стояти його діти чи онуки? Або що потреби в цьому віці значно менші? Або старість — це крок від смерті? Я не знаю. Але така пенсія як ляпас — ти за бортом життя. Тобі не дали померти з голоду, але не дають шансів і жити. Ти можеш дивитися на м'ясо, сир, сметану, але не зможеш дозволити собі все це.

Поки ми не ввійшли до складу Росії, мої підприємливі знайомі оформили собі інвалідність. Третю групу, але з щомісячною пенсією та пільгами. Знайомий возить із собою ціпок — для ДАІ. Якщо зупиняють, він виходить з машини з ціпком, показує посвідчення ветерана бойових дій, інваліда. І не гребує козирнути тим, що воював, підірвав здоров'я... Хоча у звичайному житті ціпок йому не потрібен і місце йому тільки в машині для ДАІ.

Другий знайомий оформив інвалідність, і це дає йому право не працювати. Це як інвестиція. Як добре продуманий хід. Пільга, якою, як картою з рукава, треба вміти користуватися.

Взагалі, все, що відбувається зараз, — добрий ґрунт для тих, хто вміє думати на кілька кроків уперед. Хто вміє грати в шахи й вигравати. Купівля нерухомості, поки вона коштувала копійки. Оформлення інвалідності. Захист кандидатської. Усе в скарбничку майбутнього, внесок у забезпечену старість.

Приятелі купили будинок за копійки. З обрізаним світлом і газом, з потрісканими стінами й подобою дверей. Інший пройшов би повз. Але від центру це 40 хвилин машиною. І вони в'їхали в цей будинок за кілька місяців. Вони побачили, що все реально відновити і це не потребує зносу чи глобальної перебудови старенької хатинки. Це теж — копійка в забезпечену старість, хід на випередження. Ліс, річка, газ, вода, світло, хороші дороги. За наявності машини це найкращий із варіантів. Я можу наводити такі приклади ще довго.

Найгірше зараз тим, хто намагається жити за правилами — оформлювати все в податковій, проводити через касовий апарат, видавати чек. Хто залежить від системи й нових правил. Хто балансує між закриттям бізнесу й слабкою надією випливти. Пройдіться ринком — ви здивуєтеся. Ви не знайдете знайомих продавців і роками звичних торгових точок. Оформлювати все за правилами зараз нереально, і люди йдуть з ринку. Ідуть у нікуди або намагаються будувати нове життя.

Дуже дивна ситуація з медициною. Немає фахівців. Немає охочих іти працювати в лікарні. Немає перспективи. На тлі нових табличок на дверях, нових стільців і неодмінних комп'ютерів у лікаря й медсестри. Це як реквізит у театрі. Коли намагаються переконати, що все добре, за не найкращого стану справ. Навіть у дев'яності було не так. Навіть на початку двохтисячних було не так. Зараз вони не можуть знайти сестру-господиню, старшу сестру й об'єднують відділення. Моя приятелька-лікарка скаржиться мені, що, почувши крики нової сестри-господині в коридорі: «Телевізор не вмикати! Коридором не ходити!», сама не виходить у коридор, поки не дочекається, коли та піде.

За день я бачу трьох чоловіків без ніг. Учора один стояв, спершись на стіну супермаркету. Як правильно? Удавати, що не помічаєш? Чи що так і має бути? Не фіксувати погляд на цьому? Але не виходить – проходячи повз, замовкаєш. В автобусі Стаханов-Москва їхав хлопчик на протезі. Підліток. Він точно не воював. Він сидів, а поруч стояв його відстебнутий протез – високий, вище коліна. І, бачачи таке, завмираєш як паралізований. Ми всі ходимо під Богом, але зараз ця фраза має зовсім новий сенс і майже фізичну вагу.

Я знаю людей, чиї будинки згоріли ще 2014 року. 12 років — це дуже великий термін, але вони залишилися без житла. Десь живуть, розжилися набором якихось речей і якимось одягом. Усе чуже, допомога, віддане за непотрібністю.

Мені не траплялися щасливі люди. Вони борсаються, живуть, але сил жити як раніше банально немає. Сили витрачені на черги в спробі вистояти, відмітитися. На надію на компенсацію. На спроби збудувати подобу минулого життя. У розмові спливають фрази про те, що було до пожежі, як жили раніше. Треба мати величезний ресурс, щоб жити далі й будувати своє життя, нічого не порівнюючи. Мати якийсь величезний потенціал, якого я не зустрічала ні в кого.

Найбагатший будинок на нашій вулиці — у молодої пари. У них свій бізнес. Вони подорожують, купують машини, ремонтують свій будинок. Багато будинків куплено останнім часом за гроші чоловіків, які воюють. Хтось мріє продати будинок і поїхати до Росії. «Набридло тут». Під «набридло» розуміють зростання цін, нескінченні нові вступні, дорожнечу, обстріли.

Лягаючи спати, ми розуміємо, що це лотерея. Ми перестали жити в безпечному місці. Ми знову боїмося за життя своїх близьких і своє життя. І ми не розуміємо, що далі. І куди бігти.